Велика делегація «Фонду Маша» відвідала днями Ізраїль. Побували в НАТАЛ — ізраїльському центрі допомоги постраждалим від терору, в МАШАВ — організації, яка займається співробітництвом із МЗС Ізраїлю постачанням гуманітарної допомоги. Поїхали до одного з місцевих центрів, де позбавляють наслідків шоку, отриманого внаслідок обстрілу. У лікарні «Іхілов» вели переговори про те, щоб ізраїльські лікарі виїжджали в Україну діагностувати жертви сексуального насильства. Спілкувалися також із представниками великого бізнесу.
Жертв насильства – тисячі, про багатьох все ще нічого не відомо
Співзасновниця «Фонду Маша» Маша Єфросиніна – одна з найвідоміших благодійниць України. Захищати жінок від насилля вона, популярна телеведуча, розпочала задовго до повномасштабного російського вторгнення до своєї країни. У 2018 році стала Послом ООН із цього питання. У ті роки йшлося, насамперед, про превенцію насильства в сім’ї, і за підтримки Першої леді України та ООН «Фонд Маша» встиг збудувати у своїй країні 37 притулків для жертв.
Здавалося, що зроблено багато, поки 24 лютого 2022 не розверзлося справжнє пекло. Вже в березні-квітні в українських ЗМІ стало з’являтися все більше порад, як отямитися після зґвалтування. Навіть за цим можна було уявити масштаб явища: російські загарбники, увірувавши у свою безкарність, щосили глумилися над жертвами в населених пунктах, які змогли тимчасово захопити.
— Чи багато постраждалих?
— Більшість тих, хто пройшов блокаду [на окупованих територіях], тортури, всі види військових злочинів, зокрема сексуальних, — каже Маша Єфросиніна в інтерв’ю ізраїльському виданню «Деталі». — Число складно визначити, офіційно прокуратура зареєструвала поки що близько 200 справ, але навіть її співробітники говорять про десятки тисяч. Через програми «Фонду Маша» пройшли півтори тисячі жінок із дітьми. У тому числі й жінки, звільнені з полону. Але скільки їх ще на окупованих територіях чи вивезених до Росії? У нас навіть зараз немає уявлення про те, що відбувається там. Нам відкрилася Буча, Ірпінь, Гостомель, а що в Мелітополі? У Маріуполі? На всьому Донбасі? А 16 тисяч депортованих дітей? А зґвалтовані діти? Наймолодшому – 4 роки. Хлопчик…
Нам доводиться діставати жінок із ментальних «чорних ям»: після року війни вступив у найгострішу фазу посттравматичний синдром. Виявляються травми, отримані навесні 2022 року жителями окупованих територій — там, де люди сиділи кілька місяців у темних підвалах, де ґвалтували по кілька кіл дітей, жінок, чоловіків. Якщо цими випадками фахівці з психотерапії не зайнялися в перші ж 4-5 місяців, то починається посттравматичний синдром: зовні людина схожа на живу, але всередині вона вмирає. Це найглибша фаза клінічної депресії. Ці люди не хочуть жити.
Тих, хто це творив, у нас в Україні не прийнято називати звірами — звірі добріші. І не забувайте — українська жінка не скаржиться, не йде до поліції. Ці тварюки пройшли маленькими населеними пунктами, селами та селищами міського типу — там тебе у власному дворі засудити можуть… А є ще й ті, хто з ними йшов на зв’язок просто, щоб врятувати свою родину. Жінка не скаржаться, навіть якщо піддавалася жахливим катуванням. Вона дивиться на себе тепер і думає: «Руки-ноги цілі, а наші хлопці під Бахмутом вмирають, ну, чого я зі скаргами залазити? Впораюся якось». А якщо не справляється, йде і ріже собі вени.
Тому одне із завдань «Фонду Маша» — популяризувати звернення. Дати зрозуміти: з тобою все гаразд. Йди сюди. Ми допоможемо. У нас таке не було заведено. Тим більше, що й процедура допитів у поліції та прокуратурі у нас жахливі — ми зараз намагаємося і її оптимізувати, щоб жінку не змушували годинами переказувати, через що вона пройшла. І вони до того ж самі собі кажуть: а кого ми шукаємо? Нікому невідомого солдата, котрий, можливо, вже лежить десь і землю удобрює. Його не впізнати. Його не знайдуть – жінки так собі це пояснювали.
Іноді травма настільки потужна, що психіка блокує її, і жінка каже — «нічого не було». Адже ветеранам війни теж потрібне лікування, інакше вони починають зриватися на своїх сім’ях. Куди зараз не чіпай — скрізь катастрофа. І ми зараз більше схожі на пожежні машини, які з сиренами гасають від пожежі до пожежі, щоб загасити, і кричимо на непопулярну тему.
Нині у нас почали розшукувати жертв. ООН також підключилася до цього. Ми почали пропонувати їм психотерапію — виїзні шпиталі, лабораторії у пунктах евакуації. Відкривали там пункти психологічної допомоги, в який жінка могла зайти з більш нейтральним питанням: вона все втратила, куди бігти, у неї діти, їй страшно, — і вже в процесі розмови наші фахівці з’ясовували, чи вона стала жертвою воєнного злочину. Тоді їй пропонувалося заявити про це. У жінки наважилися на це у 172 випадках.
У нас є табори проекту «Незламна мама», куди ми вивозимо особливо тяжких пацієнток. Там жінки перебувають 21 день, проходячи реабілітацію із нашими терапевтами. Ми їх буквально повертаємо до життя. Якщо дитина отримала травму, реабілітацію вона проходить разом з мамою.
— Щодня пропускаючи через себе стільки болю, як ви її витримуєте, психологічно?
— Це складно. У мене дуже зіпсувалося здоров’я. Я постійно на препаратах, мене підтримують лікарі – психоаналітик, нутриціолог. Я наказала собі триматися і страшенно боюся моменту, коли розслаблюся. Все болить. Але я бачу, що відбувається з цими жінками, і кажу собі: їм у рази гірше, ніж мені, отже, маю триматися. У мене ж двоє дітей і чоловік на фронті, і я розумію, яка на мені лежить відповідальність. Мені не можна впасти.
Світ, схоже, втомився
— Відомо, що чимало заможних українців покинули країну із початком війни. Чи допомагають вони з-за кордону фінансово?
— На жаль, ні. Ми живемо на пожертвування простих українців, зроблених у перші півроку, та української діаспори, але не йдеться про наших мільйонерів. Лікуємо жінок на пожертвування великих бізнесів, переважно українських. Фонд налагодив колаборацію з рядом великих міжнародних корпорацій, і ми отримуємо гранти від міжнародних донорів, пропонуючи їм різні акції та проекти.
— Дуже багато шахраїв зараз створюють нібито благодійні платформи. Наприклад, сайти з піратським відео в інтернеті раніше рекламували казино, а після 24 лютого почали збирати гроші на дрони та іншу допомогу для ЗСУ. Шахрайства побільшало?
— Я чула, що за рік було зареєстровано від 100 000 до 170 000 фондів — вдумайтеся в ці цифри! Люди вірять особисто мені.
— Та й на сайті «Фонду Маша» є список перевірених благодійників. А чи держава допомагає?
— Фінансово — ні, але ми працюємо з офісом Першої леді, під її патронажем та перспективою колаборації в майбутньому. Олена Зеленська дуже сильно допомагала мені у боротьбі з насильством.
— Що привело вас до Ізраїлю?
— Ізраїль став першою країною, куди ми приїхали такою великою делегацією, разом з п’ятьма ключовими фахівцями-психологами — вони пройшли невеликий курс підвищення кваліфікації. Ваша країна розуміє нас найкраще, тут про війну багато пояснювати не треба, тут багато травмованих. Хоча, на щастя для ізраїльтян, ви ніколи не мали справу із вбивствами та знущаннями над цивільними особами в окупованих зонах. Тому ми говорили про травми від обстрілів.
— Ізраїльські психологи-волонтери допомагали Україні на приділеному доступі…
— Вони й зараз працюють. Але масштаби інші. Це сотні людей. В українських міністерствах навчених психологів теж по 20-30 осіб, а потрібні тисячі. Навіть волонтерів зараз треба навчати відповідати на гарячих лініях, зупиняти від спроб суїцидів. У нас бувають дзвінки: «Я стою у вікні. Я зараз стрибну». То вона ще подзвонила, а скільки ні? Про скільки ми не знаємо? Скільки не мають інтернету і зв’язку?
Нашим першим завданням було розібратися, як влаштовано ізраїльську систему взаємодії громадянської адміністрації, соціальної допомоги та державної участі. У вас ця система працює фантастично, у нас і близько такого немає.
Друге – зрозуміти, як ваші структури знаходять гроші у міжнародних організацій. Зважаючи на кількість жертв в Україні, нам знадобляться величезні суми на масову реабілітацію. Ізраїльський досвід фандрайзингу для нас є дуже цінним.
Третє – навчитися вибудовувати інформаційну кампанію. Я зараз і натхненна тим, що ми рухаємося у правильний бік, розуміємо систему — і з жахом від того, що нам це все треба вибудувати. В ізраїльському НАТАлі на це пішло 25 років, а в нас — лічені роки, плюс гостра фаза війни потребує швидкої допомоги. Ми повинні після повернення йти до офісу президента і показувати, як це працює в Ізраїлі: третина фінансується державою, третина приватними спонсорами та третина — міжнародними грантами. Нам потрібно, щоб держава пояснювала та заохочувала: ти прийшов з війни — ти зобов’язаний отримати цю допомогу.
І ще я хотіла б розуміння, що українці не жертви. Ми не віктимизуємо себе, ми боремося. Це важливо. Але міжнародне співтовариство, на мою думку, не до кінця розуміє важливість підтримки, яку вона може дати. Це не тільки дрони, обладнання, літаки. Українцям дуже важливо відчувати, що їх підтримують, що про них пишуть, говорять та думають. Що світ не втомився від цієї війни. А світ, схоже, стомився.
У нас щодня сирени. Сьогодні чотири рази лунала тривога у Києві. Діти сидять у підвалах, не знаючи, коли це закінчиться. Крики з-під завалів у Запоріжжі… Усе це стає нормою. Але так не має бути! Я хочу, щоб у світі відчуття того, що одна з найкрасивіших держав у світі знищується чортовим психопатом, тремтіло і пульсувало весь час.
Сьогодні кожен українець та українка живе єдиною ідеєю: перемогти та вижити. Усі вносять донати — на армію, зброю, амуніцію, а ментальне здоров’я жінок та дітей зараз не друга, не третя та навіть не десята тема у списку пріоритетів. Тільки я, займаючись жертвами насильства вже близько 6 років, розумію, що буде, коли цей вулкан вибухне. Коли настане День перемоги, всі видихнуть, і чоловіки повернуться додому, а там їх зустрінуть жінки зі скляними виплаканими очима. Допомога знадобиться і тим, і іншим.
Джерело інтерв’ю: «Детали» https://detaly.co.il/lyudi-pobyvavshie-v-okkupatsii-ne-hotyat-zhit-ukraintsam-nuzhna-ne-tolko-voennaya-pomoshh/
