Як спілкуватися з військовослужбовцями та ветеранами так, щоб не ретравматизувати їх, розповідає методистка Центру «Незламна» від «Фонду Маша», психологиня Олена Запольська.
Багато незручних або болісних запитань люди ставлять не через байдужість, а навпаки – через бажання підтримати чи проявити інтерес. Але добрі наміри не завжди означають, що людина почуватиметься в безпеці. Важливішим тут є те, що відбувається з іншою людиною під час, начебто, невинної розмови.
– Запитання на кшталт «що ти там пережила?», «було страшно?», «ти бачила загиблих?» часто звучать як спроба зрозуміти. Але для людини з досвідом війни вони можуть раптово відкрити доступ до дуже важких спогадів, до яких вона не була готова саме зараз, – пояснює психологиня Центру ментального відновлення «Незламна» від ГО «Фонд Маша» Олена Запольська.
Психологиня наголошує: травматичний досвід – це не історія для чужої цікавості. І людина, яка його пережила чи переживає, не зобов’язана пояснювати іншим, як це і що це. Важливо, щоб саме вона вирішувала, коли, як і чи взагалі хоче про це говорити.
Тому навіть м’які, на перший погляд, запитання можуть сприйматися як порушення кордонів. Особливо якщо людина не була готова до обговорення такої теми. Людині з досвідом травми важливо самій визначати межу: що вона готова розповідати, а що ні. Якщо цю межу порушити, навіть добре й м’яко поставлене запитання може виявитися болісним.
– Чутлива комунікація починається не з «правильних слів», а з визнання права іншої людини не відповідати. Іноді достатньо змінити логіку розмови, і перед тим, як заходити в тригерну тему, просто запитати: «Чи тобі ок про це говорити?» І навіть якщо відповідь буде «ні» – це нормально. Це і є безпечний контакт, – каже психологиня Олена Запольська.
Ще одна поширена помилка – бачити у ветеранці чи військовослужбовиці лише її досвід війни. Ніби війна стерла всі інші ролі, які вона проживає. Навіть компліменти на кшталт «ти така сильна», «ти героїня» або «я б так не змогла» можуть тиснути, бо ніби залишають людині лише одну роль – бути сильною завжди. А в цій ролі «геройки» мало місця для вразливості, сумнівів, втоми або просто буденності.
– За досвідом війни завжди стоїть жива людина. З гумором, професією, втомою, друзями, звичайними бажаннями і потребою у простому житті. Іноді найбільш чутливо – це не говорити про війну взагалі, – пояснює психологиня.
Підтримка та чутлива комунікація – це не набір технік і не правильний сценарій розмови. Це, швидше, наша внутрішня позиція, в якій ми постійно перевіряємо: чи є зараз місце для цієї теми, чи не проштовхуємо ми розмову туди, де іншій людині може бути некомфортно, боляче, чи залишаємо ми їй право зупинити контакт у будь-який момент.
– І, можливо, найважливіше тут – вміння промовчати й витримати те, що не сказано. Бо іноді найкраща підтримка проявляється не в запитанні, а в присутності. Без тиску, без очікування відповіді, без спроб заповнити тишу, – підсумовує методистка Центру ментального відновлення «Незламна» Олена Запольська. – Бо повага – це не доступ до чужої історії. Це визнання права людини цю історію не розповідати.
Проєкт «Розширення доступу до психологічної підтримки жінок, постраждалих від війни» реалізується ГО «Фонд Маша» у межах проєкту «Гендерно-чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», що впроваджується GIZ Ukraine за фінансування уряду Німеччини.
