Але в найважчий період вона знайшла сили допомагати іншим жінкам. Спочатку пройшла навчання на фасилітаторку проєкту «Провідники змін. Рівний рівному» від ГО «Фонд Маша», потім сама стала учасницею програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама», а сьогодні веде групи підтримки у рідному Бахмачі за технічної підтримки ООН Жінки в Україні за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Її історія про втрату, виснаження, підтримку й людей, які допомагають знову повірити, що життя триває. Слово Катерині.
Мене звати Катя Кобзій. Я мама двох діток – хлопчика та дівчинки. Я психолог, педагог, філолог, організатор святкових подій. І зараз веду групи підтримки в місті Бахмач.
Коли почалася повномасштабна, я працювала в школі. Пам’ятаю, як ми обговорювали з вчителькою історії та права, що війна не може початися. Не може! Адже люди мають вчитися на помилках, мають знати про страшні наслідки всіх попередніх воєн. А потім мені зателефонувала кума і сказала, що війна почалася.
Через Бахмач їхала російська техніка. Сотні, тисячі танків. Все гуло, земля здригалася. Тоді в мене сталася перша панічна атака в житті. Я думала, що то кінець.
Сусідні села окупували, але нашому Бахмачу пощастило. Бо там і хати палили, і людей розстрілювали. Якби вони зупинилися в нас, було б так само.
З перших днів війни мій чоловік пішов у ТРО. А ми з дітьми виїздили на пару тижнів у село, коли в місті було особливо небезпечно.
Війна стала лакмусовим папірцем наших стосунків – він у ТРО та працює, я – на кількох роботах. Кредит на житло. Діти. Втома, сварки. За рік чоловік отримав повістку та пішов у ЗСУ – водієм на евакуаційний автомобіль. Я допомагала йому з амуніцією і всіляко підтримувала. Але наші стосунки стали дуже важкими. Однією з моїх робіт було і є проведення свят. Звісно, ведуча не може приходити на захід у спортивному костюмі, я наряджалася. А чоловік, наслухавшись розмов хлопців про невірних дружин, починав нервувати, ревнувати. Нові скандали, нові сварки.
Я на собі знаю, як війна може вплинути на шлюб. І на собі знаю, який тиск суспільства переживають дружини та кохані воїнів. Їхні почуття стають менш важливими, ніж почуття і бажання героя.
Це був справді важкий час. Коли чоловік приїздив у відпустки, сварок ставало ще більше. Півтора роки він служив у гарячих точках, на Донеччині. Після останнього бойового виходу казав, що думав, що вони вже не вийдуть, так там і залишаться.
Він повернувся додому дуже хворим – до діабету додалася виразка шлунку через погане харчування і постійні стреси. В лікарню він потрапив з вагою в 38 кілограмів.
На той момент ми вже жили окремо, і я розривалася між бажанням допомогти і власним вибором.
Я поховала чоловіка 23 квітня 2025 року. Моє серце рвалося на шматки. Дуже важко втрачати людину, яку кохав багато років.
Мені треба було працювати, щоб покрити і кредити, і борги, і вже через тиждень після поховання я пішла проводити свято. Мої близькі, родина дуже мене підтримували і підтримують досі. Хоча, звісно, це все в голові не вкладається, як можна одночасно і страждати, і відчувати провину, і святкувати, і жити, і підтримувати. Бо були дні та ночі, коли я плакала годинами, прокидалася набрякла і йшла працювати, бо мені треба було піднімати родину.
Думаю, від падіння на дно мене врятували навчання і допомога людям. Ще з початку повномасштабки я хапалася за всі можливі навчання з психології. Відчувала, що це те, чим хочу займатися – допомагати тим, хто цього потребує. Саме так, за рік до смерті чоловіка, я потрапила на навчання «Провідники змін. Рівний рівному» від «Фонду Маша». Нас вчили на фасилітаторок – ведучих груп підтримки для жінок зі схожим досвідом. Ми пропрацьовували багато складних тем – втрату, провину, психологічні травми. Кожна з нас пережила якийсь важкий досвід, і навчання проходило в такій підтримці одна одної.
Після «Провідників змін» я відкрила свою першу групу підтримки. Це було влітку, стояла страшна спека, в нас не було кондиціонера в приміщенні. Пам’ятаю, я робила своїм дівчатам коктейлі, мохіто з льодом. У групову терапію я принесла весь свій досвід, набутий на всіх навчаннях.
На «Провідниках змін» я дізналася і про «Незламну маму». І після смерті чоловіка, коли зрозуміла, що психологічно не справляюся, відправила туди заявку. Мені пощастило. «Незламна мама» допомогла мені видихнути й згадати, що якщо не буду турбуватися про себе, то не зможу турбуватися про дітей. Я приїхала туди дуже втомлена. Настільки, що засинала на музичній терапії чи під час медитацій.
«Незламна мама» дала мені сили та ресурс йти далі, продовжувати допомагати. Плюс, я зустріла прекрасних жінок, з деякими з яких ми досі спілкуємося. Мої діти теж знайшли собі друзів. І головне – ми з ними знайшли спільну мову. Вони дуже важко переживали смерть батька. А через величезну кількість роботи я не могла приділяти їм стільки часу, скільки вони потребували.
Я розповідаю свою історію без прикрас, щоб усі жінки, які переживають схожі проблеми, розуміли, що вони не самі. Жінка, яка стоїть з вами в одній черзі, теж може сумніватися у щирості стосунків з військовим, чи теж картати себе, що вона недостатньо хороша мати, або не розуміти, чи вистачить їй сил дочекатися коханого з полону. Ми живі люди. Ми маємо право не лише на хороші емоції, а й на погані. Саме про це ми говоримо з дівчатами на групах підтримки «Провідники змін. Рівний рівному».
Зараз я веду змішані групи. Там є і ВПО, і дружини військовослужбовців, матері загиблих. Здебільшого це жінки, які вже емоційно не витримують і шукають підтримку. І знаходять її у нашій групі.
На наших зустрічах ми на рівних, я теж така сама учасниця. Просто знаю, як справлятися з тим, що ми всі переживаємо, і можу цим поділитися. Як і інші дівчата можуть поділитися своїм досвідом та мудрістю.
У ці групи я вклала всі свої знання та досвід. Вже знаю, як підійти й достукатися до кожної, як створити атмосферу довіри та підтримки. До речі, коли цього року закінчилися закладені в програму зустрічі, ми все одно вирішили продовжити спілкування.
Зараз я відчуваю, що на своєму місці. Продовжуватиму вчитися й допомагати іншим, не забуваючи про себе. Бо це справжнє щастя – бачити, як з розбитих сердець і поранених душ складається міцне жіноче комьюніті взаємопідтримки. За цим – наше майбутнє, згодні?
ДОВІДКА
Проєкт «Незламна мама» втілюється «Фондом Маша» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні і за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи й надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
Цей текст підготовлений за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ньому погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.
