Бєлгородська колонія
А потім нас перевезли. Спочатку був переліт. Нам заклеїли очі скотчем, затягнули руки стяжками і в такому стані ми 4 години летіли, а потім 1,5 години їхали. Коли привезли до місця призначення, також роздягли. Перевіряли нас жінки, але чоловіки не відверталися. Вони ображали, говорили нам бридкі речі, але уваги ми вже не звертали. Настільки були сконцентровані на виживанні.
Там нас помістили не в камери з металевими дверима і «годівницями» в дверях, а в кімнати, що зачинялися на замок. спецназівці водили нас на прийом їжі. Пам’ятаю, як ми вперше прийшли на сніданок і побачили перед собою тарілку з молочною кашею. Вже не думали про спецназівців, повсідалися, схопили ложки… А нам кричать: «Куда без команды???» Ми підхопилися. А я встигла схопити ложку в руку й не знала, куди її подіти. Дівчинка одна розповідала, що встигла навіть запхати в себе кашу, і так із тією кашею в роті і стояла. Та каша була така солодка, така смачна… Мозок не розумів, як це можливо. Ми їли дуже швидко.
Це було одне з місць, де до нас ставилися більш-менш лояльно. Начальник колонії дозволив не опускати голови, дивитися йому в очі. Розмовляв із нами. Також дозволив скручувати матраци і сидіти вдень на ліжку. Але тільки тоді, коли не заперечували спецназівці. Десь за тиждень можна було сидіти вже й на матрацах.
Ми перебували у невеличких кімнатках – 12-14 квадратних метрів. Там нас жило по 14 дівчат. Спали на 2-ярусних ліжках. Місця ходити не було. Ти сидів або стояв. Спати вдень, звісно, заборонялося. До туалету нас водили по команді. Не коли ти захочеш, а коли вони вирішать.
Там ми знаходилися 3,5 місяці, до вересня.
Виправна колонія у курській області
У вересні нас знову перевезли. Цього разу – в колонію десь у курській області. Там знову тримали в камерах. Я жила ще з 11-ма дівчатами.
Тут нас не просто змушували щоранку слухати гімн росії, а й дуже голосно його співати. Якось довелося співати гімн 17 разів поспіль. Бо їм так хотілося. Вони так розважалися.
Та щоразу після гімну росії ми пошепки, з рукою на серці промовляли гімн України. Ми не здавалися. І підбадьорювали одна одну, як могли.
Щодня нам давали для вивчення нові вірші, пісні. От дають вірш на листку А4, і до вечері треба його вивчити. Добре, що серед нас були дівчата з хорошою пам’яттю. Наприклад, одна дівчинка могла пару разів прочитати вірш – і вивчити. Розповідали ми їх гуртом, що й рятувало. Хоча наглядач міг в будь-який момент підійти до однієї з нас і сказати: «Продолжай».
Пам’ятаю день, коли до нас прийшов якийсь представник прокуратури. Одна з полонених цивільних дівчат поскаржилася, що в камері дуже задушливо. Він каже: «Так я сейчас включу кондиционер». Вона: «Та нет тут кондиционера». Він: «Сейчас будет». І нас почали ганяти робити різні вправи, поки дихати взагалі не стало чим. Там взагалі полюбляли фізичні вправи. Присідання по 400 разів, біг на місці, марширування по дві години поспіль, марширування з піснею – три години. Коли комусь ставало зле, давали нашатир.
Моє ліжко стояло біля вікна. Було дуже холодно, заснути неможливо. Нам не дозволяли вкриватися поверх ковдр. Але я все одно кидала зверху легку курточку. Якось на підйомі зрозуміла, що забула її сховати. Хотіла зробити це нишком, але помітив наглядач. Вже пізніше, на ранковій перевірці, він приложив мене за це головою об залізні двері.
Якось мене били шокером. Наглядач хотів перевірити заряд. Після цього мені стало зле, піднявся тиск, але його це не зупинило. І він вдарив струмом знов. Шокер там використовували для залякування: клацали ним біля вуха, голого тіла.
Весь цей час ми не знали, що відбувається в Україні. На всіх локаціях, де ми перебували, нам казали, що країна вже захоплена, а наша влада про нас забула. Всюди схиляли отримати російське громадянство. Жодна не погодилася. Нас називали дурепами.
Росіян завжди вражало, як ми не здавалися в пекельних умовах. А ми навчилися робити епіляцію ниткою, робити брови, розчісувати волосся зубною щіткою. Коли дівчата плели косички, вони сердилися й казали, що обстрижуть волосся. Але українську жінку неможливо зламати.
Звільнення
В грудні нас зі ще однією дівчинкою вивели з камери і сказали бігом бігти до іншої кімнати. Там на підлозі була купа цивільного одягу. Наглядач рахував до десяти, за цей час я мала обрати собі щось. На вулиці був мороз. Я вхопила лосини й курточку.
Нас посадили в автозак. Руки та очі вже не заклеювали. По приїзду в курськ завели в якесь СІЗО, відвели там до лікаря. Йому було дуже важливо, чи немає на нас слідів побоїв. Також до мене застосували поліграф, хотіли повісити на мене якусь справу. Але я пройшла допит.
Потім нас замкнули в камері та сказали стати обличчям до стіни. В якийсь момент відчинилися двері, нам надягнули на голову пакети, замкнули руки наручниками. Тоді в голові не виникало думок про звільнення, я думала, що повезуть далі по етапу.
Знову автозак. Ми були дуже розбиті, бо не розуміли, що відбувається.
Привезли на аеродром, я це зрозуміла, коли почула гудіння літаків. Була глибока ніч. Завели в літак. Мене все ще з мішком на голові посадили між двома хлопцями. Було дуже холодно, і вони мене з боків притиснули плечима, ніби дали знати: тримайся! Так я розуміла, що це наші хлопці.
Коли літак приземлився, і я не почула ані гудіння моторів автозаків, ані гавкоту собак, то трохи заспокоїлася. Пакети з нас зняли лише в якомусь приміщенні, де був великий басейн. По периметру стояли розкладачки з матрацами.
Наступного дня нас за списками завантажили в автобус і повезли. Сказали не підіймати голови. Коли автобус зупинився, навколо було поле. Промайнула думка, що нас привезли на розстріл. Про обмін боялася думати до останнього. Це здавалося неможливим. Допоки не почула «Слава Україні!» в автобусі. Чітко пам’ятаю обличчя чоловіка, який називав прізвища. Він назвав моє, побачив мої сльози і почав плакати. А я стала, за звичкою опустила голову і склала руки за спиною. Він сказав: «Ніколи в житті цього більше не робіть». Я запам’ятаю ці слова на все життя.
Коли я вийшла з автобуса, не бачила нічого навкруги, просто йшла вперед. До останнього не могла повірити, що це все. Для мене це пекло скінчилося. Коли водій вже нашого автобуса запропонував телефон, щоб зателефонувати рідним, я набрала номер чоловіка. Але його телефон був вимкнений. Я не знала, чи моє рідне місто не захопили, не знала, чи жива моя родина. Не знала нічого! Водій побачив мій стан і запитав, звідки я. Я сказала. Він: «Заспокойтеся, твоє місто – це Україна». Так в один грудневий день я повернулася додому. Це мій другий день народження.
З деякими жінками, яких також звільнили з полону, ми досі підтримуємо стосунки, телефонуємо, списуємося. Я дуже вдячна «Незламній мамі», що побачила на програмі декого з наших дівчат! Вдячна психологам, завдяки яким я можу спокійно розповідати свою історію. Вдячна Карпатам за спокійну могутність. Бо навіть місце, де ми живемо в таборі, лікує.
За час полону я втратила 19 кілограмів. Але полон не зламав мене, я стала сильнішою. Попри все, що пережила, попри наслідки для здоров’я, полон не вбив у мені бажання продовжувати службу і бути вірною своїй державі. Моя родина мене в цьому підтримала.
Довідка
Програма «Незламна мама» впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки, за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого й оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи, надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
WPHF надає термінове фінансування місцевим жіночим організаціям громадянського суспільства (ОГС) в Україні. За технічної підтримки структури ООН Жінки WPHF фінансує жіночі організації та очолювані жінками ОГС для підтримки їх важливої діяльності на передовій, надання термінової гуманітарної допомоги жінкам-біженкам та внутрішньо переміщеним особам (ВПО), а також для захисту жінок та дівчат від сексуального та гендерно зумовленого насильства.
