Як потрапила в полон
– Почну з того, що я справді люблю свою роботу. В грудні 2021 року в складі маневреної групи поїхала на два місяці у відрядження до Донецької області. Все було чудово, група прекрасна, всі знаходилися на своїх місцях. Коли в лютому в новинах усі панікували, в мене всередині був спокій.
Потім нас евакуювали з першої лінії оборони в більш безпечне місце. Це був Маріуполь. Ми доєдналися до іншого підрозділу. Дуже потужного! Мене оточували справжні герої! Я не могла подумати, що зі мною щось трапиться…
Жара почалася з першого дня нашого перебування в Маріуполі. Постійні хаотичні обстріли. Ми жодної секунди не знімали каски чи броніки. По кожній команді «повітря» спускалися під землю. Спочатку знаходилися за містом, але 26 чи 27 лютого нас перевезли на територію заводу Ілліча. Пам’ятаю дорогу, якою ми їхали. Всюди – обпалена техніка, трамваї, що зійшли з рейок, кинуті тролейбуси, обірвані дроти. На тротуарах лежали мертві люди. В місті паніка, хаос. Тоді прийшло усвідомлення, що це справді війна. Я багато років на службі, але до такого не була готова. Та чи можна до такого підготуватися?
На заводі ми постійно чули вибухи. Розуміли, це бомблять місто. Коли при можливості виходили на вулицю, страшно було дивитися, як горять будинки, горить Маріуполь.
На початку квітня в нас закінчилися продукти та вода. Два тижні ми практично нічого не їли – раз на добу трохи каші в стаканчику, і все. Пили технічну воду. Медикаментів також не було. Доставити продукти було неможливо. Російські війська збивали вертольоти з пораненими, не давали гуманітарні коридори, обрізали доступ до води, продуктів харчування. Знаєте, був такий день, коли я трохи запанікувала, а потім сказала собі: «Боже, ти тут з такою великою бригадою. Вони з голими руками підуть, щоб не дати противнику просунутися ані на сантиметр вглиб. Тобі нічого не загрожує». Та, на жаль, мої надії не справдилися.
Нашим чоловікам потрібна була їжа! Тому в одну з ночей ми пішли на прорив, щоб вийти за місто й отримати доступ до постачання. А разом з цим – змогу вести бій і тримати оборону. Але росіян була сила-силенна. І ми потрапили в полон.
Бараки й Оленівка
Росіяни поділили нас на чоловіків і жінок. Вивозили всіх окремо. Вночі. Як худобу: ми стояли у відкритій машині. Не знали, що нас чекає далі, було страшно. Їхали через зруйновані міста. По руїнах, по трупах.
У якийсь момент вантажівки зупинилися, нам сказали підняти руки догори. Нас зустрічала колона з російських військових, ДНРівців з собаками, з прожекторами. Перше, що вони зробили, – перерили наші рюкзаки й відібрали телефони, техніку. Лишили тільки спальники й каремати.
Потім нас пересадили в другу машину. Відвезли до якогось селища і завели в сарай. Це було довге приміщення з заґратованими вікнами без скла. Перше, що кинулося у вічі, коли ми зайшли в барак, були наші поранені хлопці, які лежали попід стінами на бетоні. Їм ніхто не намагався допомогти. Хіба військовополонені не люди? Хіба їх не мають оглядати лікарі?
Наступні п’ять годин нас знову обшукували, не дозволяли піднімати голову й роздивлятися. Потім дозволили лягти на свої каремати та спальники. За вікном йшов дощ із мокрим снігом. Через вікна все це потрапляло в сарай.
Вбиральні в бараку, звісно, не було. Коли просили сходити на вулицю, нас не випускали. Замість туалету поставили відро. Ми закривали одна одну кофтами чи спальниками, щоб сходити в туалет на те відро.
Наступного ранку ми зрозуміли, що наш барак не єдиний. Через ґрати було видно ще один, другий, бачили там наших хлопців.
У сараї ми жили дві доби. За цей час нас годували один раз. Це була мерзла тушонка в банках, чай і шматочок хліба.
Потім посадили в автобуси й відвезли в Оленівку. В ту ніч вивезли не лише жінок, а й чоловіків. Чітко пам’ятаю той ранок, коли їх, бідних, приймали в Оленівці. Кожен наш хлопець проходив через живий коридор з російських співробітників. І кожен у цьому коридорі бив дубинкою нашого хлопця. Дивитися без сліз було неможливо.
Ми думали, що нас будуть бити так само. Але в автобус зайшов співробітник і сказав, мовляв, якщо не хочемо, щоб і нас так приймали, треба опустити голови й не визирати у вікна.
Я вийшла з автобуса в першій п’ятірці. Сил зробити той крок не було, але розуміла, що вибору немає. З нас зрізали всі шнурки, ремені. Оглянули від спідньої білизни до устілок берців. Саме в Оленівці з мене зняли все золото, всі прикраси. Сказали, що повернуть. Звісно, не повернули.
Потім запхали до кімнати площею десь 10 квадратних метрів, розрахованої на шістьох людей. Нас там було 40. Ми по черзі спали, по черзі сиділи, по черзі їли. Терпли руки, ноги, хотілося спати…
Їсти давали з немитої посуди. Ти поїв, передав тарілку й ложку сусідці, їй у ту ж тарілку налили, вона тією ж ложкою поїла. І передала далі. Хліба давали четвертинку круглої буханки. Води – 5-літрову баклажку технічної жовто-коричневого кольору. Ми питали: «Можна нам чистої води?» Нам сказали: «У нас дома воды нет, еще вам сюда носить».
На вулицю за 5 діб нас випускали двічі. Туалет був у камері. Але води, щоб злити, не було. Самі розумієте, який сморід там стояв. Про душ чи гігієну взагалі не йшлося.
Таганрозьке СІЗО
В квітні нас вивезли на територію російської федерації, до таганрозького СІЗО. Там приймали дуже жорстко, як зеків. Уявіть: чоловік бере тебе міцною рукою і з ненавистю стискає шию і гне до самої землі. А ти маєш стояти біля стіни, широко розставивши руки та ноги, і голова в цей момент має бути дуже низько. В такій позі треба було відповідати на запитання.
Найпринизливіше було, коли нас роздягли догола в присутності чоловіків. Очі ніхто з них не відвертав. Весь одяг у нас відібрали. Потім загнали на 2 хвилини в душ із крижаною водою. Дали мокру брудну ганчірку, щоб обтертися. Видали зеківську форму. І в такій самій позі, з головою, опущеною до колін, оформляли: брали відбитки, слину, відрізали волосся, нігті. Говорили, що на ДНК.
Нам сказали взяти матраци, які стояли скручені в коридорі, білизну та зайти в камеру. Ми не очікували чистої постілі, але це була дуже брудна, смердюча білизна після когось. В ній замотані кружка, ложка, маленький тюбик із зубною пастою і трохи туалетного паперу.
Вдень у камері не можна було сідати, лягати, весь час треба було стояти біля стіни з опущеною головою. Освітлення майже не було, лише віконце з ґратами, з якого сифонило. Дивитися у вікно – заборонено. Сідати без команди також. Якщо говорили: «Стать лицом к стебе», то так і треба було робити. Ми могли стояти по 5-6 годин. Розмовляти голосно не можна, спілкуватися українською не дозволяли. Сказали вчити російську.
У СІЗО нам вперше дали вірш «Простите нас, родные россияне» і вимагали, щоб ми його вивчили напам’ять. Наглядачі отримували насолоду, коли питали, а ми мали розповідати. Змушували співати російський гімн, «День победы». На кожній перевірці жінки-наглядачки нас тягали за волосся, били по ногах, якщо, на їхню думку, ми недостатньо широко розставляли їх біля стіни. Майже щодня на перевірці нас били. Принижувати й обзивати було нормою.
Найстаршій полоненій жінці було 56 років. До неї ставилися так само жахливо.
Спецназівці, які нас охороняли, носили балаклави. Нам не можна було підіймати перед ними голови й дивитися в очі. Якщо підняла голову – тебе по ній вдарять.
Якщо ми хворіли, то не зверталися по допомогу. Я маю проблеми зі спиною, якось попросила знеболювальне. Прийшов медик, дав мені дві таблетки, сказав, що вони не допоможуть, але звертатися до лікаря він мені не радить. Бо буде гірше.
Стіл, за яким ми їли, – непокриті дошки, а лавка вузенька. Коли дозволяли на ній сидіти, терпло все, що можливо. Було дуже-дуже холодно. Ми спали вдягнуті.
Замість взуття нам видали резинові шльопанці 46 розміру. В мене – 36. Я намагалася тримати їх пальцями ніг, коли треба було нахиленим, із головою вниз бігти на перевірку двічі на день. В такому положенні втриматися на плитці дуже складно.
На прогулянку нас виводили раз на тиждень на 5 хвилин. У цих шльопанцях.
Те, чим нас годували, їжею назвати неможливо. Ми їли смердючу кислу капусту зі шматками сала. Кашу, розведену сирою холодною водою. Прокислу картоплю. Розведений чай кольору води з крану. Цукру чи солі, звісно, не було. В Україні таким тварин не годують. Спочатку було відчуття, що це помили каструлю від приготованої їжі й налили тобі в тарілку.
В таганрогу я стала свідком допиту нашого хлопця. Ми все чули, бо це відбувалося поряд із нашою камерою. Мені досі сняться ці крики. Пам’ятаю спецназівця, який після допиту відкрив «годівницю» в металевій двері в камеру й змусив нас дивитися йому в очі. Він хотів бачити наш страх, адже розумів, що ми все чули.
Там ми прожили півтора місяця…
Продовження історії читайте тут.
Довідка
Програма «Незламна мама» впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки, за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого й оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи, надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
WPHF надає термінове фінансування місцевим жіночим організаціям громадянського суспільства (ОГС) в Україні. За технічної підтримки структури ООН Жінки WPHF фінансує жіночі організації та очолювані жінками ОГС для підтримки їх важливої діяльності на передовій, надання термінової гуманітарної допомоги жінкам-біженкам та внутрішньо переміщеним особам (ВПО), а також для захисту жінок та дівчат від сексуального та гендерно зумовленого насильства.
