У країнах, що пережили масштабні збройні конфлікти, психологічна допомога для цивільного населення – це не тимчасова ситуативна кампанія, а повноцінна частина державного і громадського відновлення. Наприклад, на Балканах робота над психічним здоров’ям триває десятиліттями.
– Люди, які пережили військові події, не могли про це говорити. Психологічні травми не були озвучені. Але вони все одно передавалися – через мовчання, через атмосферу в родинах, через поведінку. Покоління, яке народилося після війни, там називають втраченим, – говорить психологиня «Фонду Маша» Олена Запольська. – Діти батьків, які пережили війну, – агресивні до себе та оточуючих. І їхня агресія – це спосіб говорити за тих, хто мовчав. Якби була можливість працювати з травмою одразу, якщо б підтримка була доступна від початку, сьогоднішній тягар був би меншим.
Тому надважлива профілактика травми. Постійна й невпинна робота з перших днів військових конфліктів і багато років після. Адже психологічне відновлення населення, яке пережило війну, – це робота в довгу, робота з двома-трьома поколіннями громадян.
У Боснії окрема трагедія – це історія про «невизначену втрату». В країні досі виявляють масові поховання, збирають тіла жертв геноцидів, яких родини шукають десятиріччями.
– Це величезна колективна травма. Люди зникли безвісти, й не було можливості символізувати втрату. Не було шансу попрощатися. І саме цей акт прощання дуже важливий. Коли його немає, коли втрата зависає в порожнечі, вона стає частиною колективної пам’яті, яку несуть наступні покоління.
Ще один рівень замовчування – тема сексуального насильства. У патріархальних, мусульманських, часто консервативних суспільствах про це було не заведено говорити. Але фахівці знаходили інші способи залучити постраждалих до лікування.
– Жінок запрошували на курси шиття, арттерапії, плетіння. І десь між справою казали: якщо що, тут є психолог, – розповідає психологиня Олена Запольська. – Люди знали, що психологічна допомога поруч, але дуже довго не наважувалися нею скористатися. Це був повільний процес – відкритися до того, що твоє страждання варте уваги.
Особливо болісним виявився досвід жінок, які намагалися повернутися в рідні домівки після війни. Там, де відбувалися масові вбивства, геноциди, повертатися означало переживати все заново.
– Інколи вони знаходили свої домівки порожніми. Інколи – заселеними іншими людьми. І навіть якщо формально залишалися власниками житла, рівень ретравматизації був таким високим, що вони не могли залишитися. Переїжджали знову – туди, де хоча б трохи було відчуття безпеки.
Системна робота в обох країнах триває роками. Її проводять фахівці третього сектору, громадські організації, локальні психологи, і саме це, на думку Запольської, є головним уроком для України.
– Ми вже працюємо з психологічним здоров’ям українців. І робимо це в реальному часі, з перших днів війни. Ми вчимося на досвіді інших країн, які пережили війни, тому є надія, що психологічні наслідки для наших громадян будуть не такими важкими.
А ще дуже важливо – дбати про тих, хто допомагає. У Балканських колег це непорушна частина системи: супервізії, інтервізії, профілактика вигорання, групи підтримки. Це дозволяє залишатись ефективними. Бо ми не зможемо бути опорою іншим, якщо не тримаємо опори під собою.
