Але його головна цінність полягала не в кількості подій, а в глибині розмов – про пам’ять і відповідальність, про роль громадянського суспільства у тривалому відновленні та про жінок як носійок стійкості в умовах війни й після неї. Побачене й почуте на Балканах чітко показало: відбудова без роботи з травмою, правосуддям і пам’яттю створює ілюзію миру, яка з часом руйнується. Серед української делегації була і директорка ГО «Фонд Маша» Тетяна Мураткіна, яка поділилася враженнями та досвідом після візиту.
Візит розпочався з відвідування Боснії і Герцеговини, яка одразу задала тон усій програмі. Це яскравий приклад суспільства, де війна формально завершилася майже три десятиліття тому, але насправді досі триває в людських історіях, пам’яті та інституційних практиках.
– Відвідини War Childhood Museum стали потужним нагадуванням про те, як війна руйнує дитинство: іграшки, щоденники, малюнки перетворюються на мовчазні свідчення втрати безпеки й права на нормальне життя. Те, що серед експонатів уже є й українські історії, підкреслює болючу тяглість цього досвіду. Війна знову повернулася в Європу, і нове покоління дітей проживає травму, яка не минає з роками, – розповідає голова «Фонду Маша» Тетяна Мураткіна. – Зустрічі в Сараєво з командою UN Women та представницями громадських організацій лише посилили це усвідомлення: навіть через десятиліття жінки говорять про війну крізь сльози. Час не лікує травму сам по собі, без простору для проговорення біль передається далі, руйнуючи родини, довіру та відтворюючи насильство в нових формах. Особливе враження справив досвід ГО Žene za Žene International: жінки, які в 50, 60 і навіть 70 років починають власну справу, демонструють, що відновлення не має вікових меж, і саме старше покоління часто стає опорою для громад у тривалих кризах.
Усвідомлення, наскільки довготривалі процеси пам’яті, правосуддя й відновлення доповнили поїздка в Сребреницю, правозахисні зустрічі та хорватський етап візиту. Меморіальний центр Сребрениці показує, що пам’ять про геноцид не є сталою, без постійного зусилля вона стирається, а навіть найстрашніші злочини ризикують зникнути з публічного простору, перетворюючись із живої травми на абстрактну історію без персональної та колективної відповідальності.
Розмови з TRIAL International, Вельмою Саріч та Алмою Делькович окреслили реальність післявоєнних суспільств: правосуддя є тривалим і болісним, а права жертв постійно ризикують опинитися на периферії уваги. Водночас боснійський досвід демонструє важливість мови мистецтва й культури – залучення митців і публічних постатей світового рівня допомагає перетворювати індивідуальний біль на спільний суспільний діалог. Хорватія, через Вуковар і Загреб, підкреслила ту саму подвійність: відбудова можлива, але шрами залишаються; навіть у країні, яка є членом ЄС, питання гендерної рівності, ролі громадянського суспільства та інклюзії потребують постійної уваги.
Усі ці зустрічі сходяться в одному висновку: боротьба за справедливість, пам’ять і недопущення повторення трагедій не завершується з припиненням бойових дій – вона триває десятиліттями.
Який досвід може перейняти Україна в Балкан?
Протягом тижня українська делегація провела 14 зустрічей із парламентськими структурами, міжнародними організаціями, жіночими асоціаціями та меморіальними центрами. Сукупність цих розмов і спостережень дозволяє сформулювати кілька принципових висновків, критично важливих для українського контексту.
Для України досвід Західних Балкан є не просто джерелом порівнянь, а прямим попередженням. Він показує, що виграна війна не гарантує справедливого миру, а відбудовані міста не означають відновлене суспільство. Справжній іспит починається тоді, коли зникає відчуття терміновості, а біль залишається з людьми.
Це означає, що відновлення не може бути відкладеним проєктом майбутнього. Психологічна травма, наслідки насильства, зруйновані соціальні зв’язки та відчуття несправедливості не чекають на формальний мир. Якщо держава й суспільство не працюють із цими викликами вже сьогодні, вони повертаються через роки у вигляді нових криз – більш тихих, але не менш руйнівних.
Це означає, що громадянське суспільство має бути співтворцем відновлення, а не його виконавцем. Саме громадські організації першими стикаються з реальними наслідками війни, працюють із людьми, чиї історії не завжди потрапляють у статистику, і зберігають пам’ять там, де офіційні механізми ще не працюють. Громадянське суспільство є не допоміжним механізмом, а ключовим носієм знання про реальні потреби людей, особливо у сферах пам’яті, правосуддя та психосоціального відновлення. Без цього знання жодна політика не буде ефективною.
Пам’ять потребує активного захисту так само, як права людини та державна незалежність. Вона не зберігається автоматично й легко піддається витісненню або спрощенню. Робота з пам’яттю – через освіту, культуру, меморіальні практики та публічний простір – є не символічною, а стратегічною складовою безпеки майбутнього.
У цьому ж контексті постає й тема примирення (піднімалася кілька разів на різних зустрічах), одна з найбільш маніпулятивних і небезпечних, якщо її піднімати передчасно. Досвід Західних Балкан показує: примирення без визнання злочину, без чіткого називання агресора й без справедливості не веде до миру, а легалізує насильство та стирає відповідальність. Для України сьогодні ця розмова є неприйнятною – поки триває війна, поки щодня гинуть люди, літають шахеди, будь-які заклики до примирення означають ігнорування реальності та знецінення жертв. Водночас цей досвід застерігає від ілюзії, що тему примирення можна просто викреслити або відкласти без наслідків.
Примирення не виникає саме по собі, це не акт доброї волі, воно можливе лише після встановлення правди, покарання винних і відновлення гідності постраждалих як надзвичайно довгий і болісний процес, що вимірюється не політичними циклами, а поколіннями. Для України це означає одне: ми не зобов’язані бути готовими до цієї теми сьогодні, але маємо зберегти чесність щодо того, що колись ця розмова потребуватиме надзвичайної обережності, зрілості й чітких моральних меж.
З якими висновками ми можемо працювати вже зараз
1. З наслідками війни потрібно працювати вже зараз
Досвід Західних Балкан наочно показує, чому з відновленням країни та її жителів не можна зволікати, і чому важливий системний підхід. Травма, правосуддя і пам’ять не можуть існувати як окремі напрями або «етапи після війни», вони мають бути інтегровані в усі політики відновлення вже зараз. Коли ці процеси роз’єднані або відкладені на майбутнє, суспільство накопичує непроопрацьований біль, який з часом проявляється у зростанні насильства, недовіри, соціальної ізоляції та відчуття хронічної несправедливості.
Особливо гостро ці наслідки відчувають люди з інвалідністю, як цивільні, так і ветерани, які набули інвалідності внаслідок війни. За відсутності системних рішень вони опиняються на перетині кількох вразливостей одночасно: фізичної травми, психологічних наслідків, бар’єрного середовища та обмеженого доступу до правосуддя і послуг. Ігнорувати їхні потреби у процесах відновлення означає закладати нерівність у саму архітектуру майбутнього суспільства.
Для України це означає необхідність системного, інклюзивного підходу: психологічна підтримка, документування злочинів, робота з пам’яттю та захист прав постраждалих, включно з людьми з інвалідністю, мають розглядатися не як гуманітарне доповнення, а як базова інфраструктура відновлення. У цій моделі громадянське суспільство відіграє роль не виконавця окремих проєктів, а партнера у формуванні рішень – у постійному діалозі з державою та міжнародними організаціями.
2. Жінки – це центр відновлення країни
Політики відновлення, що ігнорують жіночий досвід, схильні відтворювати нерівність і насильство в нових, менш помітних формах. У післявоєнних суспільствах жінки є не «вразливою групою», а ключовими носійками стійкості – вони підтримують родини, утримують громади й забезпечують соціальну тяглість у найскладніших умовах. Війна неминуче змінює соціальні ролі й розподіл відповідальності. В умовах втрати звичних структур підтримки та різкого зростання навантаження жінки беруть на себе нові управлінські, економічні й організаційні функції. Це не ідеологічний вибір і не протиставлення чоловікам, а прагматична адаптація до реальності війни. Ігнорування цього набутого досвіду після війни означатиме втрату одного з ключових ресурсів стійкого післявоєнного розвитку.
– Замість підсумку хочу сказати, що для України досвід Західних Балкан є цінним не як зовнішнє порівняння, а як попередження і водночас можливість мислити стратегічно про власне майбутнє. Права жінок, ветеранів, дітей війни, людей з інвалідністю – це взаємопов’язані складові єдиного процесу відновлення, – наголошує Тетяна Мураткіна. – Саме від здатності працювати з цими викликами комплексно залежить те, якою буде Україна в довгостроковій перспективі. І головне – Україна не має права повторити чужі помилки. У нас є унікальний шанс – навчитися на досвіді тих, хто пройшов цей шлях раніше, і побудувати відновлення інакше: більш чесно, інклюзивно й відповідально. Майбутнє України визначатиметься не лише перемогою на полі бою, а тим, як ми подбаємо про людей, пам’ять і справедливість після неї.
