Вона – українка, яка не здалася в боротьбі за свого чоловіка. І хоча в цій боротьбі втратила себе, але знайшла сили та сміливість звернутися по психологічну допомогу. З Вікторією ми познайомилися в кемпі програми психоемоційної стабілізації для жінок та їхніх дітей, що постраждали від війни, «Незламна мама» від «Фонду Маша». Наразі активності проєкту проводяться за технічної підтримки ООН Жінки в Україні й за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Вікторія чесно розповіла свою історію – історію української «незламної мами». Тож передаємо слово.
– Я вмію виживати. Я звикла справлятися з труднощами. Правда. Мій перший чоловік був старший за мене, ми познайомилися в одній компанії, коли мені було 16 років. Я народила від нього сина. Коли була вагітна, він постійно десь гуляв, тринькав гроші. Бабусі казали мені, що це нормально, що чоловіку після роботи на заводі треба відпочити. Зате я не відпочивала ніколи. В якийсь момент зрозуміла, що він зловживає наркотичними речовинами, намагалася врятувати – перевезла родину до родичів в інше місто. Але він наполіг повернутися. В якийсь момент я стала чоловіком у нашій родині, а потім зрозуміла, що так жити не хочу.
Коли сину було 4 роки, пішла від чоловіка. З кумою та її дитиною знімали «двушку», я вчилася, багато працювала – писала на замовлення дипломи та курсові, заробила на своє житло. А перший чоловік у той час дедалі глибше закопувався і врешті помер від передозування.
Квартиру я купила «вбиту» – на що грошей вистачило. Ремонт робила своїми силами. Думала, кого попросити поставити розетки, і згадала про хлопця з тієї самої компанії, де багато років тому познайомилася з екс-чоловіком. Той хлопець завжди мене захищав, намагався «вправити мізки» колишньому, тому той просто перестав з ним спілкуватися, та ще й мені заборонив.
Розетки він поставив. Усі 40 штук. Безкоштовно. І ми потроху почали спілкуватися. Мені казали: «Дивися, він з нічної зміни йде, щоб тобі допомогти, люба ти йому». Але він нічого не казав. Тільки продовжував допомагати – дістав на заводі сину путівку в літній табір. Та я відмовила. А потім наважилася і прямо запитала: «Між нами щось є? Бо я нічого не розумію». А він запропонував сходити на каву. Я ніколи не робила перші кроки в стосунках. А тут… Я йому ще й перша з’їхатися запропонувала.
Десь за два роки мені треба було поїхати на півроку в Суми на перекваліфікацію. А він лишився жити з моїм сином. В якийсь момент син подзвонив і запитав: «А можна мені дядю Колю татом називати?» Кажу: «То ти це в дяді Колі запитуй». Так у мого сина з’явився справжній батько. Коли я повернулася з Сум, ми побралися – не було свята чи сукні, ми розписалися, відсвяткували бургерами в KFC і потім тільки розповіли сину. Він був такий щасливий!
На початку повномасштабної війни я дізналася, що вагітна. Працювала до останнього – як представник правоохоронних органів виїздила тоді на «прильоти» та працювала зі справами загиблих. Заробляла тоді значно більше чоловіка, в нього на заводі було 17 тисяч. Тому вирішили, що і в декреті з нашою донькою посидить він. Він чудово справлявся з усіма хатніми справами, робив усе.
Якось у будівлю, де працюю, був «прильот». Ракетний обстріл. Я отримала контузію. Тоді чоловік сказав: «Як прийде повістка – піду».
На заводі в нього була бронь від призову. Її зняли на два дні, щось там переоформлювали. В той самий день до нього на завод прийшла повістка. Я просила не йти за нею. Молила. Знала, що назад дороги не буде. Але чоловік вирішив сам – йому було важко визнавати, що він не є годувальником у родині, він хотів нас захищати й забезпечувати. Каже мені: «Це доля». А я: «Яка ще доля???» За дві години він зателефонував і сказав: «Я вже пройшов медогляд».
Два місяці він був на навчаннях, потім його підвищили до лейтенанта й відправили на бойове розпорядження. Він і його група в складі восьми хлопців. Він вперше виходив. Вів групу. Вів у наступ.
Чоловік мав вийти на зв’язок за три дні, але не вийшов. Я почала бити на сполох, підключати всі можливі зв’язки. Їх почали шукати. З його групи вижили троє – він був одним з них.
Коли побачила його по відозв’язку, він такий був, знаєте, чудний. Очі ніби п’яні, хоча він не вживав. Це були очі людини, яка бачила смерть.
Він відпочив один день, а потім знову вийшов на бойове в голові вже іншої групи. Це було 17 грудня. За три дні він знову не повернувся.
Донька тоді дуже нервувала, билася в істериках. Мені стало страшно. І я знову почала обдзвонювати його керівництво. Мені сказали: «Ми їх шукаємо». Я телефонувала наступного дня: «Шукаємо». Наступного: «Шукаємо». На третій день дзвоню, а мені кажуть: «Ми вам речі повернемо. Ви вже отримали сповіщення». Кажу: «Яка сповіщення?» Я знаю, що таке сповіщення, я з ними працюю, але не могла це зрозуміти. Мені кажуть: «Сповіщення, що він безвісті зниклий».
Але сповіщення мені не приходило, і через день я почала дзвонити знову. Почула в слухавці: «Є два свідка того, що їх розстріляли». Побратим з іншої точки бачив у бінокль, як групу мого чоловіка повністю розстріляли й кинули в яму. У мене почалася істерика. Кума викликала швидку, насправді, я майже не пам’ятаю, що було далі.
Два дні я жила з думкою, що мого чоловіка вбили. Хоча в понеділок, як завжди, пішла на роботу. Розповіла керівнику, що сталося. Він обіцяв щось дізнатися. Повернувся наступного дня й показав відео росіян про полонених.: «Це він?» Кажу: «Так» і починаю ридати. Мене трусило. Я просто повторювала: «Це він, це він!»
Я не знаю, як мій керівник дістав це відео, бо лише за тиждень воно з’явилося в російських телеграм-каналах.
За сім місяців від звільненого з полону, який сидів разом з моїм чоловіком, я дізналася, що його справді розстріляли, поцілили в груди, але він вижив і потрапив у полон.
Але до цього я навіть не розуміла, живий він досі чи ні. Адже знаю випадки, коли поранені люди в полоні помирали. Я дуже цього боялася. Було багато поганих думок. В такому стані я жила півтора року. Завалила себе роботою, плюс постійно намагалася пришвидшити його визволення. І так завантажила себе, що почала хворіти. У мене був дуже дивний стан. В один день – передінфарктний стан, серце хватає, на швидкій везуть у реанімацію, в інший день я огірочок і повністю здорова. Наступний напад був страшним, думала, що помру – шалене зневоднення, цукор скаче, мене поклали в лікарню. За день все знову в нормі. Такі напади в мене були кілька разів на місяць. Після кожного мене відправляли до психіатра, але я чомусь довго не могла наважитися. Врешті дійшла, отримала рецепт на медикаментозне лікування. Спочатку мені стало легше, напади зникли, але потім знову повернулися. Лікар говорить: «Шукай постійного психотерапевта». Кажу: «Та я з дівчатами балакаю, нащо мені». А він: «Дівчата – не психотерапевти. Треба зрозуміти причину твоїх нападів».
Так я потрапила на програму «Незламна мама». Побачила оголошення в телеграм-каналі й подумала: а раптом мені тут допоможуть. Заповнила анкету, і через кілька місяців мені зателефонували. Я вирішила, що поїду будь-що, бо мені треба поставити дітей на ноги й дочекатися чоловіка. І ось я тут.
Завдяки постійній роботі з психологами на «Незламній мамі» нарешті зрозуміла причину моїх нападів. Я не дала собі погорювати. Не дала пережити всі ті страшні моменти, які відбувалися з моєю родиною. Я «з’їла» ці новини, заблокувала, і вони намагалися вийти з мене фізичним болем. Психосоматично.
Тепер разом із психологом вчуся проживати цей біль, а ще вчуся любити себе, приділяти собі увагу. Адже я завжди була в себе на останньому місці, завжди було щось важливіше: проблеми з першим чоловіком, робота, гроші, виживання, стосунки з другим чоловіком, діти, війна. Мені було байдуже, як я почуваюся, поки не хватало так, що забирала швидка. В усьому цьому загубила себе. А тепер я з собою знайомлюся заново.
Я знаю, що мій чоловік живий. Я знаю, що ми обов’язково зустрінемося. Треба просто почекати. І я дочекаюся. Але вже з турботою про себе.
ДОВІДКА
Проєкт «Незламна мама» втілюється «Фонду Маша» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні і за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
Цей текст підготовлений за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ньому погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.
