Війна – час, коли суспільство шукає образи, здатні утримати відчуття сенсу, віри й стійкості. Жінки, які долучилися до Збройних Сил України, які тримають фронт, волонтерять, лікують, евакуйовують, опинилися у фокусі уваги медіа та громадськості. Проте часто мова, якою ми про них говоримо, балансує між двома крайнощами – інфантилізацією та героїзацією. В обох випадках зникає головне – людина та її право бути собою, без зобов’язання «втілювати символ» часу чи суспільства.
Чому героїзація часто віддаляє нас від реальності
Героїзація здається природною реакцією на біль і втрати війни. Вона дозволяє побачити у воєнному досвіді силу, а не лише травму.
– Та коли жінку-військову або парамедикиню описують як «незламну», «залізну», «надлюдську» – це, насправді, спосіб емоційно дистанціюватися від неї, – пояснює психологиня «Фонду Маша» Олена Запольська. – Такі наративи зручні для суспільства, бо не змушують бачити біль, вразливість і наслідки війни. Але вони водночас позбавляють героїню права на втому, сумніви чи безсилля.
Медіа створюють образи наджінок: «амазонка», «берегиня з автоматом», «незламна волонтерка». Така риторика стирає справжні обличчя і підмінює їх міфом. Так реальна жінка з її тілом, страхами, проблемами у стосунках перетворюється на символ. Героїчний образ виглядає красиво, але насправді лише підкріплює очікування, що жінка завжди має бути сильною. Бо суспільство досі не готове приймати її слабкість.
Турбота чи знецінення?
Є й інший бік проблеми. У публічному просторі досі звучать звернення «наші дівчатка на фронті», «наші тендітні волонтерки». Ця лексика здається теплою, але насправді стверджує ієрархію – «ми» (громадськість, чоловіки, тил) захищаємо «їх», «слабших».
– Інфантилізація маскує недовіру до професійності та суб’єктності жінки, її здатності робити вибір, нести відповідальність і говорити від свого імені, – підкреслює методистка Центру «Незламна» Олена Запольська. – Такі мовні стереотипи формують світ, у якому жінка – об’єкт співчуття або натхнення, але не партнер у розмові. Втрачається рівність позицій і голос
Як говорити про війну, не втрачаючи людяності
Отже, підбираємося до головного питання – як говорити про жінку на війні так, щоб не героїзувати її, не применшувати її значущість, але лишати її людиною
– Гендерно чутлива комунікація не означає уникнення емоцій чи пафосу – вона про баланс і повагу. Замість того, щоб говорити про «сильних жінок», варто давати слово самим жінкам: як вони переживають війну, що їм болить, що тримає, – говорить психологиня Олена Запольська. – Важливо показувати процес, не лише подвиг. Людяність повертає право бути одночасно сильною і втомленою, відважною і розгубленою.
Мова – це не лише інструмент опису, а й простір безпеки. Коли ми вибираємо уважні формулювання, то не просто «правильно комунікуємо», а визнаємо рівність і гідність. Жінка з фронтовим досвідом не має бути ні символом, ні ідеалом. Їй достатньо бути людиною, яка пройшла війну і має право на власний голос.
Межа між героїзацією та людяністю проходить там, де ми перестаємо бачити людину як образ, як носія ролі. Говорити про жінок під час війни – це не лише питання стилю, а питання етики. Адже саме мова формує післявоєнну пам’ять і визначає, чи зможемо ми побудувати суспільство, в якому гідність не залежить від того, хто і як її назве.
Якщо ви чи ваші близькі діючі військовослужбовці чи ветеранки, і потребуєте/ють психологічної підтримки, звертайтеся в Центр ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша». Тут можна відвідати заняття з арттерапії, йоги, групи підтримки. А також отримати індивідуальні консультації з фахівцями. І пам’ятайте: відновлення починається з турботи про себе.
Проєкт «Розширення доступу до психологічної підтримки жінок, постраждалих від війни» реалізується ГО «Фонд Маша» в межах проєкту GIZ Ukraine «Гендерно-чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.
